Свистуненко І.В.
Дітей нема, є люди. Януш Корчак
Сучасні діти – які вони? Це питання постає перед кожним педагогом, рано чи пізно. Ще будучи студенткою педінституту, перед початком першої в моєму житті педагогічної практики, я теж замислилася над цим питанням. І надалі, працюючи в школі, ніколи не переставала давати собі нові і нові відповіді на нього. В студентську пору, читаючи педагогічні твори Януша Корчака, Василя Сухомлинського, Шалви Амонашвілі, Симона Соловейчика, я ясно усвідомила незаперечну істину: діти – це насамперед люди, такі ж як і всі, проте кожна дитина унікальна, і зберегти цю унікальність - задача дорослих. Сучасні діти ростуть занадто швидко – інформаційний вік бере своє. І ріст цей полягає не лише у фізичній акселерації, а й у духовному, соціальному плані. І це бентежить учених – за даними багатьох опитувань, сучасних дітей від 7 до 11 років турбують не ляльки і ласощі, а цілком дорослі питання – матеріалізм, проблема самовираження, тривоги з приводу можливого краху кар’єри (!), і страх перед «великим світом» взагалі. Ось чому я вважаю головною метою педагога подолання цього страху; зараз діти, як ніколи, потребують ситуації успіху, їм треба повірити в себе, у власні сили, щоб подолати усі труднощі входження до дорослого світу. Разом з тим, сучасні діти розкуті, відкриті, активні, комунікабельні, а найголовніше — вільні. Їх неможливо загнати в якісь рамки. Вони мають свої цінності та погляд на життя. Сучасні діти не такі закомплексовані, не такі дресировані, як були ми… Це – чудово. А погано те, що у шаленому сучасному світі спокус стало аж надто багато: дитина губиться перед масою пропозицій, які сиплються на неї звідусіль… Скільки зусиль докладають хитрі дяді й тьоті задля того, щоб дитина перетворилася на споживача, який уміє спритно натискати на чергову кнопочку, і пасивно чекає аж поки з віконця їй до рук вистрибне чергова цукерка чи розвага. Але це реальність – наші діти прийшли у світ, де життя без комп’ютера видається їм порожнім і нудним. Але якщо ми допоможемо їм подолати інерцію звичних пережованих розваг, то дитина повернеться до дуже простих і водночас дуже складних речей. Наприклад, вона почне читати розумні, добрі й талановиті книжки і з них вчитиметься, як долати свої дитячі проблеми, про які ми просто забуваємо, коли виростаємо. До речі, пригадуєте, яку радість і гордість ви відчули, коли вперше навчилися зав’язувати шнурки? Розумієте, коли своїми маленькими пальчиками дитина зав’язує бантика, вона долає колосальний бар’єр залежності від дорослих. Вона усвідомлює, що зробила це САМА, це її власна, нехай крихітна, але перемога. Я переконана, що найкращі люди – це діти й підлітки. Вони ще не наростили захисний панцир, вони відкриті для цілого світу і сприймають кожне знайомство, кожну зустріч як величезну подію. Тільки в дитинстві людина вміє так самовіддано дружити, так вірити у диво. І світ тоді яскравий, і кожен день ти прокидаєшся з відчуттям щастя і того, що попереду на тебе чекає щось фантастичне й чудове… Дорослішаючи, людина змушена пристосовуватися. Напевно, без цього не можна, але саме тоді, коли людина починає поводитися так, «як треба», а не так, як їй підказує внутрішнє відчуття справедливості й порядності, вона втрачає найголовніше – повагу до самої себе і любов до інших. І врешті починаєш розуміти, що банальні істини – найправильніші. Отож, хочу повторити одну з таких істин: «Ми любимо людей за те добро, яке їм зробили, і ненавидимо за кривду, яку їм заподіяли.» Але, на щастя, дитина ще не володіє мистецтвом пристосуванства, вона просто є сама собою. І тому, спілкуючись з дитиною треба насамперед бути собою, а ще – бути з дитиною чесним і відвертим. «Будь правдивий навіть до дитини: виконуй обіцянку, інакше привчиш її до неправди»,- писав Лев Толстой, великий гуманіст свого часу. Зараз в Україні наступає епоха гуманітаріїв і талантів. Сучасні діти вище за все цінують свободу слова, їх найбільш турбує забруднення довкілля, Україна для них – одна, а патріотизм цього покоління є значно вищим, ніж у дорослих. Крім того, у сучасної молоді є навіть певний імунітет до політичних гасел, як зазначають соціологи. Мене особисто дуже радує такий стан справ, хочеться вірити, що всі заходи школи, спрямовані на формування патріотизму та лояльності, знайшли у серцях наших вихованців щирий відклик. І є надія, що ці діти поступово стануть тими громадянами України, в яких буде певний набір вимог до політиків і які будуть ці вимоги пред'являти раз в чотири роки,чи як вийде. А весь інший час спокійно працюватимуть, творитимуть, а не займатимуться спостереженням за політичним серіалом. Але не все так веселково у наших діток… Зараз якраз зростає покоління дітей, батьки яких були вимушені активно займатися бізнесом, внаслідок чого діти були надані самі собі або няням. В якості компенсації якихось емоційних відносин батьки частіше за все пропонували «відкупного»: іграшки, солодощі, поїздки. За таких стосунків з рідними людьми діти навчаються будувати взаємовідносини за принципом: «ти — мені, я — тобі». При цьому втрачається здатність отримувати задоволення від пізнання оточуючого світу в усьому його розмаїтті. В той час як уміння будувати відносини в сім’ї, бути відкритим, щиро цікавитися один одним, вирішувати конфлікти — це суттєва частина цього світу і, мабуть, навіть більш важлива, ніж читання і письмо. Більшість сучасних дітей, навіть тих, хто живе з батьками і має повну сім’ю, зізнаються, що сумують за мамою і татом… Часто буває так, що батьки приходять з роботи втомлені або після сварки з начальником, але не вважають потрібним ділитися з дитиною своїми неприємностями. Та ж, нічого не підозрюючи, вимагає до себе уваги, як завжди. І в якийсь момент батько або мати можуть зірватися, накричати на дитину. Це сприймається останньою як заперечення себе. Батькам треба поводитися більш відкрито. Прийшовши додому, сказати: «Знаєш, ти мене не чіпай півгодини, я так втомився», або «Я посварився з начальником. Ти дай мені півгодини відпочити, а потім ми зможемо поговорити». Це формує в дитині відповідальність, здатність розуміти почуття іншої людини. Вважаю, що школа може допомогти порозумітися дітям та батькам через організацію всеобучу, консультацій та тренінгів з психологом. Але, звісно, для цього треба і бажання самих батьків стати кращими для власних дітей. Я переконана, головне — це давати дитині можливість розвиватися. А який напрям діяльності їй ближче, вона обере сама. На жаль, часто батьки хочуть реалізувати в дитині свої нездійснені мрії. Не помічаючи, що у тієї зовсім інші інтереси… Найбільше, що можуть зробити батьки і педагоги для своїх дітей, — це любити їх, опікуватися і щиро цікавитися ними, прагнути зрозуміти. Сучасні діти приділяють занадто багато уваги матеріальній стороні життя. Більш, ніж вона на те заслуговує. Для декого це стало майже метою життя. Чому це так? Цілком природно, що вони прагнуть одягатися гарно і модно виглядати. Але речі, гроші не повинні ніколи заслонити собою найцінніший скарб – душу дитини, людини. Головне – це їхній внутрішній світ, їхні інтереси, знання, вміння. А ще ставлення до людей, до навчання, до роботи, а також самооцінка, самоаналіз власних вчинків. Намагаюся усе це пояснити дітям під час спілкування на уроках та поза ними. ..А іноді буває страшно за сучасних дітей…Страшно, коли бачу жорстоке їх поводження з тваринами, зі своїми однолітками, і, навіть, з учителями. Страшно, що досі є у нас бездоглядні діти, які блукають вулицями і просять милостиню, яку потім у них забирає «дядя» чи «тьотя», навіть, не нагодувавши того малого… Страшно, сумно і чомусь… соромно. Тому що відчуваю за все це особисту відповідальність, як педагог. От тільки змінити цю ситуацію самій несила… Можна багато чого ще написати про наших дітей. Та, думаю, найголовніше я сказала. І як висновок – які ж вони – сучасні діти? Вони такі, якими робимо їх ми, дорослі. Адже виховувати – не значить говорити дітям гарні слова, наставляти їх, а насамперед самому жити по-людськи. Давайте ж робити наших дітей щасливими, пам’ятаючи слова Оскара Уайльда: «Кращий спосіб зробити дітей хорошими – це зробити їх щасливими.» СУЧАСНІ ДІТИ - ЯКІ ВОНИ? * * * Хто такі сучасні діти? Чи вони надія світу? Чи мучителі батьків І ганьба учителів? Ставила таке питання Я собі уже давно – Ще студентами були ми, З лекцій бігали в кіно, Ще самі були ми діти, Та невпинно линув час… Перший дзвоник мав дзвеніти На педпрактику для нас. З праць великих педагогів Я засвоїла одне: Те, що будь-яка дитина Це – людина, перш за все. Ось спливли роки рікою - Вчитель з досвідом вже я… Вивчила дітей багато І дитинка є своя. Та усе ж таке питання І наразі постає. Час змінився, світ змінився, А якими діти є? Час наш дуже специфічний: Інформації навал, Швидкий розвиток технічний, Політичний «серіал»… Тут в усьому розібратись І дорослим часто «зась»! Діти ж тут не розгубились, В чомусь, навіть, кращі нас. Вже розкутіші, сміливіші, Ніж були колись батьки. Про все думку власну мають І відстоюють її. Патріоти України, Українську люблять, вчать. Рідну мову в місті чую Я від хлопців та дівчат. І хвилюють їх проблеми Не дитячі зовсім, ні – Про забруднення довкілля, Забезпечення сім’ї, Про кар’єру, про здоров’я, Як в «дорослий світ» ввійти, Як у цьому світі жити, Як батькам допомогти. Та, проте, шановні друзі, Хочу вас застерегти: Все ж дорослі наші діти Залишаються дітьми. І сумують за батьками, Навіть, маючи батьків! Дуже часто тато й мама Не говорять ніжних слів, Не знайдуть якусь годину, Щоб посидіти з дітьми, Розпитати, як у школі, Чим займались з друзями? Хочу так сказать вам, люди: Не знайдете зараз час, То дорослі ваші діти Не зважатимуть на вас. Можна довго ще писати, Адже різні є вони: І маленькі вундеркінди І маленькі дикуни, І комп’ютерні таланти, І артисти - ще й які! Танцюристи, музиканти, Гумористи, співаки… Ви погодитесь зі мною, Бо ж самі були дітьми: Діти є такі, якими Ми зробили їх самі. Хочеться людей зібрати І звернутися до них: Возлюбіть дітей, дорослі, Точно як себе самих! І коли дитина буде В мирі жить, людей любить, І, бездоглядна, не буде Копійки на хліб просить, Розвиватись, вчитись стане, Підкорить науки світ, Виросте розумна, сильна, В світі лишить добрий слід, Людство схилиться в пошані Перед нашими дітьми - «Буде жити Україна!» - Скажем з гордістю і ми. Свистуненко І. |