Народження проектів нових навчальних планів для загальноосвітніх навчальних закладів ІІ ступеня відбувалось у супроводі вкрай негативної реакції в українських ЗМІ. Ще б пак! Просочилась інформація про скасування обов’язкового вивчення історії України, курсу української літератури шляхом упровадження інтегрованих курсів всесвітньої історії та світової літератури, а також значного скорочення годин на вивчення української мови.
Міносвіти в особі його очільника як змогло спростувало це повідомлення та зажадало вибачення за розповсюдження недостовірної інформації. Так чому ж, здавалось би, суто внутрішні освітянські питання викликали таке напруження в суспільстві та перенесли дискусію навіть у Верховну Раду та Адміністрацію Президента? Про те, що освітянський міністр нічого як слід зробити не може, не пишу, бо таку оцінку вже дали і президент, і прем’єр.
І як же Міносвіти мусило б діяти у вірний спосіб, коли йдеться про документ чи, принаймні, його проект, який буде формувати не тільки імідж, а й суть загальної освіти в Україні на найближчі десять років?
Нагадаю, що наприкінці 2011 року уряд прийняв новий Державний стандарт базової й повної загальної середньої освіти, а трохи раніше – Державний стандарт початкової освіти, згідно з якими у школах вводяться такі суттєві зміни, як вивчення іноземної мови із 1-го класу, інформатики з 2-го класу, другої іноземної мови із 5-го класу.
До речі, розробка та прийняття нового освітнього держстандарту пройшли майже непомітно. Чи всі вчителі, не кажу вже про засоби масової інформації, батьків чи пересічних громадян, можуть чітко відповісти, чим же новий держаний стандарт освіти принципово відрізняється від попереднього? А ті, хто мав нагоду ознайомитися з ним, чи не одностайно його не тільки підтримували, а й нахвалювали. Нарешті Україна має достойну відповідь на виклики сучасного цивілізованого світу.
Усі наші випускники через десять років забалакають двома мовами, а зараз і однією іноземною не володіють, тому й пишемо в анкетах: читаю та розмовляю зі словником, і тоді вся Європа буде нам заздрити. Не заплутають у світовому павутинні Інтернету, й тоді весь світ низько схилить голову перед інформатизацією нашого суспільства. І буде нам усім щастя! Але не сьогодні, а через 10 років. А що ж сьогодні?
Прийнявши новий держстандарт, Міносвіти якби підписало з урядом щось на зразок меморандуму чи рамочної угоди про нарощування рівня якості української освіти. Далі необхідно конкретизувати ці благі починання (що, коли та скільки дітям у школі вивчати) та підписати угоду з усіма школами – виробниками освітньої продукції, тобто розробити так звані типові навчальні плани.
Мабуть, відпрацьована бюрократична процедура прийняття нового державного стандарту освіти надала впевненості в такій же легкості прийняття й типових навчальних планів для шкіл стосовно учнів 5‑9-х класів. Але цього разу кавалерійська атака Міносвіти захлеснулась.
У шкільній освіті є поняття, що жорстко регламентується, тому нехтувати ним не наважується поки що ніхто – гранично допустиме тижневе навантаження на одного учня. Тобто, наприклад, учень-п’ятикласник може знаходитися за партою, припустимо, тільки 28 годин на тиждень. І в жодному разі не більше! Тому «надувати» навчальні плани, як повітряні кульки, додатковими навчальними предметами, факультативами чи іншим навчальним навантаженням досхочу не можна.
А справа в тому, що розробники проектів навчальних планів повинні були ще у школі гарнесенько вивчити об’єктивні фізичні закони: якщо комусь добавляти, то треба знайти, від кого відірвати, й навпаки ‑ якщо відірвали, то куди додавати. У перекладі на мову розробки навчальних планів це звучить так: якщо вводимо додаткові навчальні години на вивчення інформатики та іноземної мови, то вивчення яких навчальних дисциплін скорочується?
Сказати, що це дуже непросте питання, означає взагалі нічого не сказати. Це – визначальне питання організації життєдіяльності та фінансування кожної школи, кожного вчителя, а, відтак, і кожного учня впродовж принаймні п’яти довгих років. Це питання заробітної плати всіх учителів, розкладу занять у школі, системного наповнення змісту освіти для кожної нашої з вами дитини. Тут помилитись означає втратити ціле покоління. Це без перебільшення!
І як же повинно було вчинити міністерство, щоб вийти з такої скрути? У цивілізованому суспільстві з високим рівнем демократії державні установи в таких випадках здебільшого апелюють до суспільства. Тому й наше Міносвіти, як флагманський крейсер демократичних перетворень в Україні, заздалегідь, а не коли обурення громадськості досягло апогею, мало розмістити на своєму сайті (з попередньою його розчисткою від багаточисленних псевдоновин!) два, три чи п’ять альтернативних варіантів типових навчальних планів. Прийти на телебачення (та не в політичне ток-шок із передвиборчим піаром!), виступити у найвпливовіших друкованих виданнях із чіткими, зрозумілими кожному громадянину поясненнями: ось ми пропонуємо такі-то варіанти навчальних планів. За першим ми пропорційно трохи скорочуємо години на вивчення всіх предметів, щоб відшукати можливості для вивчення іноземної мови з інформатикою. За другим ‑ скорочуємо гуманітарний цикл предметів, за третім – природничо-математичний, за четвертим – піднімаємо гранично допустиме навантаження на учня, за п’ятим – віддаємо це питання на розгляд самим школам і т. ін.
Хай висловлюється громадськість, науковці, опоненти, учителі, діти. Це дорослі придумують, а вчитись дітям! Ось тоді б усі й вигукнули: «Браво, пане міністр!», а так усі лаються: «Табачника геть!».
Ну, що ж, як кажуть, і цього разу не судилось! Не виходить провести будь-які освітянські зміни без кориди. Усе в нас із поясненнями, виправдовуваннями, звинуваченнями, обуренням, відмовчуванням… Череду інших негативних епітетів можна продовжувати.
З огляду на те, що Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України закликає всіх бути не байдужими та висловитись про запропоновані проекти типових навчальних планів базової освіти, дочекавшись офіційного старту такого обговорення, плануємо продовження аналізу цих документів. Закликаємо й наших читачів, користувачів сайту й дописувачів висловлюватися про цю важливу подію в житті української школи.
Автор: Олег Іванов, головний редактор журналу "Відкритий урок".
|