Реакція школяра на оцінку залежить від розумності батьків Наприкінці кожного навчального року відбувається подія, яка, без перебільшення, має глибоке сакральне значення для учнів загальноосвітніх шкіл. Бо всі зусилля школярів від 2 до 11 класу, всі безсонні ночі та похмурі дні, витрати на репетиторів, жорсткі рамки (за які, чим ближчим є момент істини, тим рідше може вирватися бідолашний учень), муштра і зубріння, батіг і пряник – усе це заради нещасного паперового клаптика, поцяткованого магічними цифрами. Отримання гідного табеля чи атестата перетворюється на сенс життя мільйонів неповнолітніх громадян. А надто – їх батьків, які вважають, що хороші оцінки – це «наше все». І намагаються таку нехитру формулу, що скабкою стирчить в їхній підсвідомості, передати у спадок нащадкам. Щиро вважаючи, що тим самим вони дбають про їхнє щасливе майбутнє. І не підозрюючи, що такою надтурботою підкладають бомбу уповільненої дії не лише під це саме омріяне майбутнє, а й під психічне здоров’я (подекуди і життя) своїх дітей. На початку ХХ століття Ро­сійською імперією проко­тилася епідемія юнацьких самогубств. Гімназисти старших класів не могли пережити ганьби від одиниць і двійок. Це правда, є документальні свідчення. Сто ро­ків по тому ситуація повторила­ся. Останній зареєстрований ви­падок підліткового суїциду через отриману в школі двійку – само­губство 13-річного хлопчика в Ка­зані 9 травня цього року. Дякувати Богові, такі кричу­щі випадки все-таки поодинокі. Частіше погані оцінки вбива­ють дитину морально, знищую­чи в ній ініціативу та будь-який творчий потенціал. Розчавлюю­чи неповторну індивідуальність. Залишаючи тільки страх – бути покараним, смішним, почуватися гіршим за інших, не виправдати очікування батьків. Залежно від ступеня цього страху учень оби­рає спосіб захисту: ховає щоден­ник, тікає з дому, замикається в собі, зовсім перестає навчати­ся. Нерідко трапляється, що на­віть адекватні батьки, які не став­лять перед дітьми непосильних завдань, не розуміють або про­сто не бачать, яке сум’яття ко­їться в душі їхньої дитини через «не ту» відмітку. ДИВЛЮСЬ В ТЕБЕ, ЯК В ДЗЕРКАЛО Ми отримуємо оцінки ледь не з самого народження. Як тільки починаємо усвідомлювати себе. Від батьків, бабусь, вихователів у дитсадку. «Ти хороший хлоп­чик, тому що зробив це». «Ти погана дівчинка, бо не зроби­ла цього». Психологи говорять, що шкільне оцінювання сприй­мається так само. Тобто – в ці­лому. Іншими словами, двійку за криво написані букви або непра­вильно розв’язану задачу дитина (на її погляд) отримує не тому, що не впоралась із завданням, а тому що вона – «погана». – Оцінюючи дітей, ми зазда­легідь ставимо їх або в одну, або в іншу позицію, – каже пси­холог-консультант Київського Центру Томалогії Галина Рустамова. – Оцінка – це по суті віддзеркалення. Ми хочемо на­вчити дітей: завжди пам’ятай, що дзеркало є. Ти щось зро­бив, став перед ним і тебе від­дзеркалили – «хороший» ти чи «поганий». Якщо дитина отри­має гарне віддзеркалення, в неї з’являється той запал енергії, на якому вона може творити. Рос­те індивідуальність, виникає до­віра до себе. Якщо віддзерка­лення погане, в неї мало того, що не буде цього творчого запа­лу, а ще й власні сили танути­муть. Здавалося б, якщо оцінка не дуже хороша, дитина має по­старатися, аби виправити її на кращу. А що насправді? «Я по­ганий». Відповідно, якщо я хо­роший, якщо в мене виходить, я можу ще більше. А коли я вже поганий, у мене ніби части­на інструментів пропадає. Тоб­то, даючи жорсткі оцінки, ми ставимо учня в нетворчі умови і лише спонукаємо бути схожим на Марійку чи на Петрика, які добре навчаються. Страх перед поганим віддзер­каленням знищує ініціативу. Ди­тина, вражена цим страхом, во­ліє «не висовуватися», боїться помилитися, остерігається зро­бити самостійний крок право­руч чи ліворуч, не має власної думки, не є яскравою індивіду­альністю. Так і плентатиметься в середнячках, аби лише не отри­мати «не ту» оцінку. Однак буває й навпаки: бажання яскравого віддзеркалення таке велике, що учень робитиме все, аби отри­мати його. Адже сірим бути не хочеться. Якщо немає можливос­ті досягти висот, він намагати­меться якось виділитися з іншо­го боку. Якщо по-хорошому не виходить, нехай буде хоч таке віддзеркалення – з протилеж­ним знаком. А ви не знали, звід­ки беруться проблемні діти? Ось вам і відповідь. АКЦЕНТУЙТЕ НА ПОЗИТИВІ Зараз у когось неодмінно ви­никне запитання: то що, взагалі не ставити погані оцінки, аби, не дай Боже, не поранити ве­лике цабе, не вбити його твор­чий потенціал? Аж ніяк. Оцін­ки потрібні хоча б для того, щоб дитина розуміла, на якому світі вона знаходиться. До того ж, як уже було сказано, всі ми підлягаємо оцінюванню – і не лише в школі. І вчителям, і батькам важливо сформувати в дитини адекватне ставлення до оцінки. Але для цього необ­хідно визначити його передусім для себе. З одного боку, (вчи­телям) – навчитися правиль­но виставляти оцінку, з іншо­го, (батькам) – правильно на неї реагувати. Що це означає? Слово – психологу. – На бізнес-семінарах ми навчаємо керівників: якщо ви насварили працівника та ще й прилюдно, ефективність його роботи – ніяка. Щоби повер­нути цю планку бодай на те місце, де вона була – людину сім разів треба похвалити. Даючи оцінку дитині, треба сказати: «У тебе вийшло ось так». А ми говоримо: «У тебе вийшло по­гано, тому що…». Коли хочеть­ся зробити зауваження, спершу треба похвалити. Наприклад: «Ось це ти робиш добре, це мені сподобалось, а тут непога­но було б підтягнути». Тобто не просто виставляти оцінку, а су­проводжувати процес пояснен­нями. Це може бути одна фраза, але обов’язково доброзичлива, один штрих, але він підкрес­лить позитив. Навіть, якщо його дуже небагато. Якби викладачі всіх рівнів вчиняли саме так, проблем з успішністю було б набагато менше. Якщо є добро­зичливість, якщо акцентується увага на тому, що ВЖЕ вихо­дить – нехай це всього п’ять відсотків – дитина ростиме. А якщо наголошувати на 95 відсо­тках невдач – з’їде ще нижче. На жаль, часто так і відбува­ється. Ще гірше, коли попере­джають, що буде з дитиною, якщо вона отримає погану оцінку. Ось актуальний при­клад. Діти якраз здають тести. Майже в кожній школі і кож­ному класі їм кажуть: не скла­дете – зіпсуєте собі атестат і все майбутнє. Дитина і рада б скласти, вона чесно вчила. Але після та­ких «профілактичних розмов» у неї в голові – самі загрози. І страх, який паралізує мозок, блокує пам’ять і не дає витягти з її надр набуті за рік знання. Отже, в гонитві за успішністю, лякаючи дітей поганим атеста­том, учителі роблять їм ведме­жу послугу – самі докладають руку до того, що оцінка буде нижчою за ту, якої людина за­слуговує. Страх викликає сту­пор, а він, водночас, не дає мож­ливості скористатися набутими знаннями. Добре, якщо вдома є роз­важливі і мудрі батьки, які сво­їм авторитетом зможуть заспо­коїти дитину, спрямувати її в конструктивне русло. Але по-справжньому мудрих батьків так само мало, як і мудрих учителів. (Ніхто ж не образився, правда?) ПОМИЛЯТИСЯ – ЦЕ НОРМАЛЬНО Звичайно, всі батьки хочуть до­бра для своїх дітей. А добро в розумінні переважної більшості дорослого населення – це хо­роший атестат, достойно скла­дені іспити, вступ до ВНЗ, а в перспективі – вдале працевла­штування й гідні заробітки. Так уже склалося, що ніхто не хоче бачити своє чадо в профтехучи­лищі або на заводі. Від зацікав­леності в тому, щоб дитина чо­гось досягла і влаштувалася у житті краще, батьки намагають­ся (в усякому разі їм так здаєть­ся) підставити руки чи підстели­ти соломку. А як є насправді? Наприклад, така ситуація: в про­цвітаючих батьків – 11-річна донька. Розумниця. Прочитала за своє коротке життя більше, ніж усі її однокласники. Але є проблема: дитина виходить до до­шки і мовчить. Знає, але мовчить. У чому причина? Виявляється, батьки дуже старанно вкладалися у свою доньку. Коли пси­холог запитала, чого ви хочете від неї за цей вклад, – батько відповів: «Звичайно, відмінних оцінок. Щоб менше 12 балів додому не приносила». І тепер ди­тина… мовчить, тому що боїться не отримати найкращу оцінку. Бо якщо не 12 – то вона вже не відповідає батьківським очі­куванням. Коментарі зайві. «Погано навчатимешся – підеш у двірники (вантажники, продавці на ринку)» – ляка­ють дітей турботливі бать­ки. Нерідко виховний процес не обмежується нотаціями, а підкріплюється більш пере­конливими аргументами – тобто покаранням. Приніс погану оцінку – отримай ре­меня. Або місяць не побачиш комп’ютера. Або всі домаш­ні влаштують тобі мовчазний бойкот. Або, навпаки, крича­тимуть так, що стіни здрига­тимуться, і сусіди дізнаються, яка ти невдячна лінива потво­ра. Способів жорстокого пока­рання дітей є безліч. І завда­вання фізичного болю – аж ніяк не найгірший із них. – Батьки часто бувають не­адекватні в оцінці своєї дити­ни, – каже Галина Рустамова. – Бажаючи добра, вважають, що треба більше налякати і насварити. А сварити завжди є за що. По суті, якщо оцінили дитину в нега­тиві, треба обов’язково дати другу частину – позитивну. Яку оцінку дитина не отримала б, їй треба пояснити, що це оцінка не її осо­бистості, а результату її роботи. Чим більше вона працюватиме, тим кращим буде результат. Ди­тина має бути визнана батьками. З хорошими оцінками і без них. Якщо не виходить, можна сказати, наприклад: мені неприємно, що ти вже третій раз поспіль отриму­єш двійку. Але не «викреслювати» дитину. Не казати, що вона тупа, не позбавляти якихось людських радостей. Ви розстроїлися – це вже і є покаранням. Не треба ка­зати дитині, що якщо в неї бу­дуть погані оцінки, вона зіпсує собі атестат і, скажімо, не посту­пить до вишу на бюджетну форму навчання. Можна сказати, що ви розраховуєте на те, що вона по­ступить на бюджет. Бо контракту ви фінансово не потягнете. Тобто говорити про себе, а не звинува­чувати дитину. … То що ж, узагалі не давати волю емоціям? Які залізні нерви треба мати, щоб жодного разу не нагримати за чергову двійку-трійку чи не насварити за ви­рваний із щоденника листок? Висловлювати свої емоції мож­на і треба, вважають психологи. Якщо дуже хочеться покричати чи ляснути бешкетника мокрим рушником (бо дійняв) – зробіть це. У будь-якому разі це краще, ніж схопити себе за руку і при­тлумити негативні емоції – вони все одно накопичуватимуться і так чи інакше вириватимуться назовні. Але при цьому необ­хідно бачити (не контролювати, а саме бачити), що робиться в цей момент із дитиною. І якщо перейшли межу (всі ми живі люди), негайно виправляйте си­туацію. Скажіть, наприклад, що ви шкодуєте, що так сталося. Треба вміти визнавати свою не­правоту. Аби діти знали: поми­лятися – це нормально. І для вас, і для них. Нічого страшно­го в цьому немає. Кепська оцінка – в зошиті, щоденнику, табелі чи атестаті – це завжди неприємність. Але не катастрофа. Катастрофою вона стає лише тоді, коли руйнуються наші батьківські плани. Коли підсумко­ва трійка – це вже не оцінка, а крах усіх наших сподівань. Отже, ми вкладаємося в дитину лише в надії отримати дивіденди?.. Ми­моволі згадується мультик про Простоквашине: «Я через тебе но­чей не спала, а ти від мене на електричці тікаєш»… Якщо дитина для батьків – мета, а не засіб, вони протягом шкільних років мають сформувати в неї правильне ставлення до будь-яких віддзеркалень. Але, кажучи про те, що погана оцінка – це не кінець світу і ви в будь-якому разі – на боці дитини, треба насправді так думати. Зіграти це неможливо. Нащадок одразу від­чує фальш і злякається ще більше. А до того ж перестане вам ві­рити. Тому це мають бути не слова, а ваша справжня позиція. Не­формальна і щира. Напрацювати в собі таке розуміння нелегко. Особливо, коли доводиться ледь не надзусиллями відмовлятися від своїх багаторічних проекцій на дитину, від сподівань і очікувань, а то й зовсім переглядати своє ставлення до життя. Є батьки, які не можуть цього зробити. Не доросли. Або не хо­чуть почути і сприйняти прості і вічні істини. Немає сенсу їх пере­конувати, вести довгі розмови – чи то на сторінках газети, чи на­віть у кабінеті психолога. Їх просто треба взяти за руку і відвести до будь-якого дитячого онкологічного відділення. Або туди, де жи­вуть діти з ДЦП. Якщо це є проблемою, просто показати їм бать­ків, які втратили дітей. Метод жорсткий, але дійовий. Дуже добре прочищає мозок. А також дає чітке формулювання й об’ємне ба­чення того, що таке щастя. І радість лише від того, що воно (він, вона) – є. …А що в того щастя стоїть у табелі чи в атестаті – це, за вели­ким рахунком, зовсім не важливо. ДОСЛІДЖЕННЯ РОБІТЬ ПОМИЛКИ! Цього року французькі вчені з Університету Пуатьє спросту­вали поширену думку, що успіхи в навчанні свідчать про високий рівень знань, а невдачі й помил­ки є ознакою низького рівня. Психологи провели три експери­менти з участю шестикласників. У першому випробуванні шко­лярам спочатку запропонували розв’язати дуже складні анагра­ми, з якими у них не було шан­су впоратися. Потім з полови­ною дітей провели розмову про те, що навчатися – важко. І неможливо пройти весь цей шлях без помилок і невдач, тому нема нічого страшного в тому, щоб їх припускатися. З другою гру­пою просто обговорили зробле­ні помилки. Після цього школя­рі пройшли спеціальний тест на визначення ефективності роботи пам’яті. Перша група (з якою го­ворили про припустимість поми­лок) мала результат вищий, ніж друга. Наступні два експерименти нагадували перший, але за їх підсумками в дітей перевіряли рівень розуміння текстів. Кра­щі показники були знов-таки у тих, з ким перед випробуван­ням говорили про можливість помилок у процесі навчання. Тепер учені переконані: якщо дітям регулярно розповідати про природність помилок, а не сварити за них, то можна під­вищити успішність – за раху­нок упевненості в собі і зник­нення страху перед помилкою. Тобто, знаючи про те, що по­милки – це є, так би мови­ти, варіант норми, дитина стане більш упевненою у своїх силах. ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ ХРОНОЛОГІЯ СТАНОВЛЕННЯ СИСТЕМИ ОЦІНЮВАННЯ В РОСІЇ Й УКРАЇНІ Уперше оцінювати знання на теренах Російської імпе­рії почали 1737 року, – за імператриці Анни Іоанівни. Оцінки тоді були словесними, семантично різнома­нітними в межах полярних понять «добре» – «погано». У 1837 році Міністерство народної освіти офіційно за­твердило п’ятибальну систему оцінювання: «1» – слаб­кі успіхи; «2» – посередні; «3» – достатні, «4» – хо­роші, «5» – відмінні. Наприкінці XIX століття народилася ідея безоцінкового навчання. В 1916 році Міністерство освіти вже було готове офіційно оголосити про скасування відміток у школах – у практику вводилися повідомлення батьків про випадки неуспішності дітей. Але не встигло: 1917-го стався жовтневий переворот. Народний комісаріат осві­ти, який очолила Надія Крупська (дружина вождя сві­тового пролетаріату), вирішив, що скасування цифрової системи оцінки знань цілком відповідає гаслу «розкріпа­чення народу», проголошеному новою владою. Замість відміток учителі стали просто зачитувати ін­дивідуальні характеристики учнів. Причому вони охо­плювали не тільки академічну успішність, а й суспільно корисну активність школяра. Але директиву про скасу­вання «двійок» і «п’ятірок» педагоги виконували без ен­тузіазму, багато хто продовжував виставляти учням звич­ні позначки. 1935 року в радянських школах було встановлено п’ять словесних оцінок: «дуже погано», «погано», «посеред­ньо», «добре», «відмінно». З 1945 в Радянській Україні оцінювання на­вчальних досягнень учнів проводилося за п’ятибальною шкалою – «5», «4», «3», «2», «1». У 1993 діапазон оцінювання навчальної праці був звужений до чотирибальної шка­ли – «5», «4», «3», «2». Із 2000 року в школах Україні діє 12-бальна шкала оцінювання. Її було введено 24 вересня указом Міністер­ства освіти і науки. Метою проголо­шувалася гуманізація освіти та інші позитиви, в тому числі і підвищен­ня об’єктивності оцінки знань. При цьому до кінця першого півріч­чя в школах дозволялося вико­ристання і старої п’ятибальної системи, – на розсуд учителя. Більше того, в документах мі­ністерства зазначалося, що вчитель може застосовува­ти 12-бальну шкалу лише в тому разі, якщо він ознайом­лений з її критеріями і ви­користання нової системи не викликає в нього ніяких труднощів. Проте впро­вадження новинки су­проводжувалося складнощами для педагогів і частими протестами учнів щодо несправедли­во виставлених балів. ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД СИСТЕМИ ОЦІНЮВАННЯ У СВІТІ У всіх країнах світу знання учнів оці­нюються по-різному: від шести ба­лів (Польща) до 100 (Японія). У США прийнято п’ятибальну сис­тему (правда, замість цифр там вико­ристовують букви – А, В, С, О, Б), але підсумкові тести, які учні здають по за­кінченні кожного півріччя, оцінюють за 100-бальною системою. У Франції та багатьох її колишніх колоніях (наприклад, у Тунісі, Алжи­рі) навчаються за 20-бальною шкалою. При цьому найвища оцінка, як прави­ло – 18 балів. Французи твердо впев­нені, що 20 може одержати лише Гос­подь Бог, а 19 – пан учитель. Вищий пілотаж, на думку французів, зароби­ти 14 – 16 балів. У Німеччині прийнято п’ятибальну систему. Але в зворотному порядку. Тобто найвища оцінка – 1, найгір­ша – 5. У Великій Британії – словесна оцін­ка роботи учня, що дає можливість більш повно й розгорнуто характери­зувати школяра. У фінській школі до традиційних чис­лових методів оцінювання (у них діє се­мибальна шкала – від 4 до 10) додають­ся усні методи. В усній оцінці числові показники (бали) замінюються слова­ми «чудово», «добре», «задовільно», що, на думку фінських педагогів, підтримує позитивний образ учня. У Латвії школярів оціню­ють за 10-бальною систе­мою. Успіхи з кожного курсу регулярно оціню­ються на письмовому або усному заліку. У Норвегії з 1-го по 7-й клас у школах узага­лі немає оцінок. Лише з 8-го класу учням по­чинають їх виставля­ти. З’являються нові предмети – еконо­міка, екологія, бух­галтерський облік і дисципліни, що передбачають професійну орі­єнтацію. Велику увагу приділено спільному пла­нуванню діяльнос­ті учнів і виклада­чів та формуванню в дітей оптимістич­ної оцінки власних здібностей. ДО РЕЧІ ЗНАМЕНИТІ ДВІЄЧНИКИ Погані оцінки в школі ще не означають, що людина не буде успішною в жит­ті. Серед видатних особистостей чимало таких, хто в дитинстві був двієчником або й просто неуком. Наприклад, учителі вважали, що Бенджамін Франклін, який став батьком американської економіки, не розуміється на математиці. То­мас Едісон був найгіршим у класі. Бернард Шоу «вирізнявся безграмотністю». Генрі Форда і Марка Фарадея називали нездарами. Такого самого невтішно­го визначення удостоївся свого часу Авраам Лінкольн. Огюст Роден незрозу­міло з якого дива взагалі потрапив до розряду «дебілів». Сонце російської поезії Олександр Пушкін, будучи ліцеїстом, мав блискучі оцінки зі словеснос­ті, а ось у математиці був «дуже слабким» і навіть плакав, коли його зму­шували розв’язувати задачі. А нашого земляка – киянина Олександра Вертинського вигнали з двох гімназій – «за гучні справи і тихі успіхи». І, нарешті, класичний приклад – Альберт Енштейн. У дитинстві йому ставили діагноз «за­тримка розумового розвитку». В старших класах учителі вважали його «посе­реднім учнем». Щоправда, фізику і математику він знав блискуче, але інши­ми предметами не цікавився зовсім. Матеріал підготовлено за сприяння Київського Центру Томалогії www.tomologi.com Наталія КУЛИК, «Освіта України» № 22