Головна | Реєстрація | Вхід | RSSВівторок, 11.08.2020, 07:54

МСНВК для дітей зі зниженим зором

Меню сайту
Категорії розділу
Порадник "Все в твоїх руках" [24]
Методична скарбниця [40]
Батьківські збори [20]
Наше опитування
Чи вважаєте Ви роботу нашого закладу сучасною?
Всього відповідей: 75
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Інформація

Головна » 2012 » Червень » 18 » СТРАХ ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ
20:10
СТРАХ ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ


Реакція школяра на оцінку залежить від розумності батьків Наприкінці кожного навчального року відбувається подія, яка, без перебільшення, має глибоке сакральне значення для учнів загальноосвітніх шкіл. Бо всі зусилля школярів від 2 до 11 класу, всі безсонні ночі та похмурі дні, витрати на репетиторів, жорсткі рамки (за які, чим ближчим є момент істини, тим рідше може вирватися бідолашний учень), муштра і зубріння, батіг і пряник – усе це заради нещасного паперового клаптика, поцяткованого магічними цифрами. Отримання гідного табеля чи атестата перетворюється на сенс життя мільйонів неповнолітніх громадян. А надто – їх батьків, які вважають, що хороші оцінки – це «наше все». І намагаються таку нехитру формулу, що скабкою стирчить в їхній підсвідомості, передати у спадок нащадкам. Щиро вважаючи, що тим самим вони дбають про їхнє щасливе майбутнє. І не підозрюючи, що такою надтурботою підкладають бомбу уповільненої дії не лише під це саме омріяне майбутнє, а й під психічне здоров’я (подекуди і життя) своїх дітей. На початку ХХ століття Ро­сійською імперією проко­тилася епідемія юнацьких самогубств. Гімназисти старших класів не могли пережити ганьби від одиниць і двійок. Це правда, є документальні свідчення. Сто ро­ків по тому ситуація повторила­ся. Останній зареєстрований ви­падок підліткового суїциду через отриману в школі двійку – само­губство 13-річного хлопчика в Ка­зані 9 травня цього року. Дякувати Богові, такі кричу­щі випадки все-таки поодинокі. Частіше погані оцінки вбива­ють дитину морально, знищую­чи в ній ініціативу та будь-який творчий потенціал. Розчавлюю­чи неповторну індивідуальність. Залишаючи тільки страх – бути покараним, смішним, почуватися гіршим за інших, не виправдати очікування батьків. Залежно від ступеня цього страху учень оби­рає спосіб захисту: ховає щоден­ник, тікає з дому, замикається в собі, зовсім перестає навчати­ся. Нерідко трапляється, що на­віть адекватні батьки, які не став­лять перед дітьми непосильних завдань, не розуміють або про­сто не бачать, яке сум’яття ко­їться в душі їхньої дитини через «не ту» відмітку. ДИВЛЮСЬ В ТЕБЕ, ЯК В ДЗЕРКАЛО Ми отримуємо оцінки ледь не з самого народження. Як тільки починаємо усвідомлювати себе. Від батьків, бабусь, вихователів у дитсадку. «Ти хороший хлоп­чик, тому що зробив це». «Ти погана дівчинка, бо не зроби­ла цього». Психологи говорять, що шкільне оцінювання сприй­мається так само. Тобто – в ці­лому. Іншими словами, двійку за криво написані букви або непра­вильно розв’язану задачу дитина (на її погляд) отримує не тому, що не впоралась із завданням, а тому що вона – «погана». – Оцінюючи дітей, ми зазда­легідь ставимо їх або в одну, або в іншу позицію, – каже пси­холог-консультант Київського Центру Томалогії Галина Рустамова. – Оцінка – це по суті віддзеркалення. Ми хочемо на­вчити дітей: завжди пам’ятай, що дзеркало є. Ти щось зро­бив, став перед ним і тебе від­дзеркалили – «хороший» ти чи «поганий». Якщо дитина отри­має гарне віддзеркалення, в неї з’являється той запал енергії, на якому вона може творити. Рос­те індивідуальність, виникає до­віра до себе. Якщо віддзерка­лення погане, в неї мало того, що не буде цього творчого запа­лу, а ще й власні сили танути­муть. Здавалося б, якщо оцінка не дуже хороша, дитина має по­старатися, аби виправити її на кращу. А що насправді? «Я по­ганий». Відповідно, якщо я хо­роший, якщо в мене виходить, я можу ще більше. А коли я вже поганий, у мене ніби части­на інструментів пропадає. Тоб­то, даючи жорсткі оцінки, ми ставимо учня в нетворчі умови і лише спонукаємо бути схожим на Марійку чи на Петрика, які добре навчаються. Страх перед поганим віддзер­каленням знищує ініціативу. Ди­тина, вражена цим страхом, во­ліє «не висовуватися», боїться помилитися, остерігається зро­бити самостійний крок право­руч чи ліворуч, не має власної думки, не є яскравою індивіду­альністю. Так і плентатиметься в середнячках, аби лише не отри­мати «не ту» оцінку. Однак буває й навпаки: бажання яскравого віддзеркалення таке велике, що учень робитиме все, аби отри­мати його. Адже сірим бути не хочеться. Якщо немає можливос­ті досягти висот, він намагати­меться якось виділитися з іншо­го боку. Якщо по-хорошому не виходить, нехай буде хоч таке віддзеркалення – з протилеж­ним знаком. А ви не знали, звід­ки беруться проблемні діти? Ось вам і відповідь. АКЦЕНТУЙТЕ НА ПОЗИТИВІ Зараз у когось неодмінно ви­никне запитання: то що, взагалі не ставити погані оцінки, аби, не дай Боже, не поранити ве­лике цабе, не вбити його твор­чий потенціал? Аж ніяк. Оцін­ки потрібні хоча б для того, щоб дитина розуміла, на якому світі вона знаходиться. До того ж, як уже було сказано, всі ми підлягаємо оцінюванню – і не лише в школі. І вчителям, і батькам важливо сформувати в дитини адекватне ставлення до оцінки. Але для цього необ­хідно визначити його передусім для себе. З одного боку, (вчи­телям) – навчитися правиль­но виставляти оцінку, з іншо­го, (батькам) – правильно на неї реагувати. Що це означає? Слово – психологу. – На бізнес-семінарах ми навчаємо керівників: якщо ви насварили працівника та ще й прилюдно, ефективність його роботи – ніяка. Щоби повер­нути цю планку бодай на те місце, де вона була – людину сім разів треба похвалити. Даючи оцінку дитині, треба сказати: «У тебе вийшло ось так». А ми говоримо: «У тебе вийшло по­гано, тому що…». Коли хочеть­ся зробити зауваження, спершу треба похвалити. Наприклад: «Ось це ти робиш добре, це мені сподобалось, а тут непога­но було б підтягнути». Тобто не просто виставляти оцінку, а су­проводжувати процес пояснен­нями. Це може бути одна фраза, але обов’язково доброзичлива, один штрих, але він підкрес­лить позитив. Навіть, якщо його дуже небагато. Якби викладачі всіх рівнів вчиняли саме так, проблем з успішністю було б набагато менше. Якщо є добро­зичливість, якщо акцентується увага на тому, що ВЖЕ вихо­дить – нехай це всього п’ять відсотків – дитина ростиме. А якщо наголошувати на 95 відсо­тках невдач – з’їде ще нижче. На жаль, часто так і відбува­ється. Ще гірше, коли попере­джають, що буде з дитиною, якщо вона отримає погану оцінку. Ось актуальний при­клад. Діти якраз здають тести. Майже в кожній школі і кож­ному класі їм кажуть: не скла­дете – зіпсуєте собі атестат і все майбутнє. Дитина і рада б скласти, вона чесно вчила. Але після та­ких «профілактичних розмов» у неї в голові – самі загрози. І страх, який паралізує мозок, блокує пам’ять і не дає витягти з її надр набуті за рік знання. Отже, в гонитві за успішністю, лякаючи дітей поганим атеста­том, учителі роблять їм ведме­жу послугу – самі докладають руку до того, що оцінка буде нижчою за ту, якої людина за­слуговує. Страх викликає сту­пор, а він, водночас, не дає мож­ливості скористатися набутими знаннями. Добре, якщо вдома є роз­важливі і мудрі батьки, які сво­їм авторитетом зможуть заспо­коїти дитину, спрямувати її в конструктивне русло. Але по-справжньому мудрих батьків так само мало, як і мудрих учителів. (Ніхто ж не образився, правда?) ПОМИЛЯТИСЯ – ЦЕ НОРМАЛЬНО Звичайно, всі батьки хочуть до­бра для своїх дітей. А добро в розумінні переважної більшості дорослого населення – це хо­роший атестат, достойно скла­дені іспити, вступ до ВНЗ, а в перспективі – вдале працевла­штування й гідні заробітки. Так уже склалося, що ніхто не хоче бачити своє чадо в профтехучи­лищі або на заводі. Від зацікав­леності в тому, щоб дитина чо­гось досягла і влаштувалася у житті краще, батьки намагають­ся (в усякому разі їм так здаєть­ся) підставити руки чи підстели­ти соломку. А як є насправді? Наприклад, така ситуація: в про­цвітаючих батьків – 11-річна донька. Розумниця. Прочитала за своє коротке життя більше, ніж усі її однокласники. Але є проблема: дитина виходить до до­шки і мовчить. Знає, але мовчить. У чому причина? Виявляється, батьки дуже старанно вкладалися у свою доньку. Коли пси­холог запитала, чого ви хочете від неї за цей вклад, – батько відповів: «Звичайно, відмінних оцінок. Щоб менше 12 балів додому не приносила». І тепер ди­тина… мовчить, тому що боїться не отримати найкращу оцінку. Бо якщо не 12 – то вона вже не відповідає батьківським очі­куванням. Коментарі зайві. «Погано навчатимешся – підеш у двірники (вантажники, продавці на ринку)» – ляка­ють дітей турботливі бать­ки. Нерідко виховний процес не обмежується нотаціями, а підкріплюється більш пере­конливими аргументами – тобто покаранням. Приніс погану оцінку – отримай ре­меня. Або місяць не побачиш комп’ютера. Або всі домаш­ні влаштують тобі мовчазний бойкот. Або, навпаки, крича­тимуть так, що стіни здрига­тимуться, і сусіди дізнаються, яка ти невдячна лінива потво­ра. Способів жорстокого пока­рання дітей є безліч. І завда­вання фізичного болю – аж ніяк не найгірший із них. – Батьки часто бувають не­адекватні в оцінці своєї дити­ни, – каже Галина Рустамова. – Бажаючи добра, вважають, що треба більше налякати і насварити. А сварити завжди є за що. По суті, якщо оцінили дитину в нега­тиві, треба обов’язково дати другу частину – позитивну. Яку оцінку дитина не отримала б, їй треба пояснити, що це оцінка не її осо­бистості, а результату її роботи. Чим більше вона працюватиме, тим кращим буде результат. Ди­тина має бути визнана батьками. З хорошими оцінками і без них. Якщо не виходить, можна сказати, наприклад: мені неприємно, що ти вже третій раз поспіль отриму­єш двійку. Але не «викреслювати» дитину. Не казати, що вона тупа, не позбавляти якихось людських радостей. Ви розстроїлися – це вже і є покаранням. Не треба ка­зати дитині, що якщо в неї бу­дуть погані оцінки, вона зіпсує собі атестат і, скажімо, не посту­пить до вишу на бюджетну форму навчання. Можна сказати, що ви розраховуєте на те, що вона по­ступить на бюджет. Бо контракту ви фінансово не потягнете. Тобто говорити про себе, а не звинува­чувати дитину. … То що ж, узагалі не давати волю емоціям? Які залізні нерви треба мати, щоб жодного разу не нагримати за чергову двійку-трійку чи не насварити за ви­рваний із щоденника листок? Висловлювати свої емоції мож­на і треба, вважають психологи. Якщо дуже хочеться покричати чи ляснути бешкетника мокрим рушником (бо дійняв) – зробіть це. У будь-якому разі це краще, ніж схопити себе за руку і при­тлумити негативні емоції – вони все одно накопичуватимуться і так чи інакше вириватимуться назовні. Але при цьому необ­хідно бачити (не контролювати, а саме бачити), що робиться в цей момент із дитиною. І якщо перейшли межу (всі ми живі люди), негайно виправляйте си­туацію. Скажіть, наприклад, що ви шкодуєте, що так сталося. Треба вміти визнавати свою не­правоту. Аби діти знали: поми­лятися – це нормально. І для вас, і для них. Нічого страшно­го в цьому немає. Кепська оцінка – в зошиті, щоденнику, табелі чи атестаті – це завжди неприємність. Але не катастрофа. Катастрофою вона стає лише тоді, коли руйнуються наші батьківські плани. Коли підсумко­ва трійка – це вже не оцінка, а крах усіх наших сподівань. Отже, ми вкладаємося в дитину лише в надії отримати дивіденди?.. Ми­моволі згадується мультик про Простоквашине: «Я через тебе но­чей не спала, а ти від мене на електричці тікаєш»… Якщо дитина для батьків – мета, а не засіб, вони протягом шкільних років мають сформувати в неї правильне ставлення до будь-яких віддзеркалень. Але, кажучи про те, що погана оцінка – це не кінець світу і ви в будь-якому разі – на боці дитини, треба насправді так думати. Зіграти це неможливо. Нащадок одразу від­чує фальш і злякається ще більше. А до того ж перестане вам ві­рити. Тому це мають бути не слова, а ваша справжня позиція. Не­формальна і щира. Напрацювати в собі таке розуміння нелегко. Особливо, коли доводиться ледь не надзусиллями відмовлятися від своїх багаторічних проекцій на дитину, від сподівань і очікувань, а то й зовсім переглядати своє ставлення до життя. Є батьки, які не можуть цього зробити. Не доросли. Або не хо­чуть почути і сприйняти прості і вічні істини. Немає сенсу їх пере­конувати, вести довгі розмови – чи то на сторінках газети, чи на­віть у кабінеті психолога. Їх просто треба взяти за руку і відвести до будь-якого дитячого онкологічного відділення. Або туди, де жи­вуть діти з ДЦП. Якщо це є проблемою, просто показати їм бать­ків, які втратили дітей. Метод жорсткий, але дійовий. Дуже добре прочищає мозок. А також дає чітке формулювання й об’ємне ба­чення того, що таке щастя. І радість лише від того, що воно (він, вона) – є. …А що в того щастя стоїть у табелі чи в атестаті – це, за вели­ким рахунком, зовсім не важливо. ДОСЛІДЖЕННЯ РОБІТЬ ПОМИЛКИ! Цього року французькі вчені з Університету Пуатьє спросту­вали поширену думку, що успіхи в навчанні свідчать про високий рівень знань, а невдачі й помил­ки є ознакою низького рівня. Психологи провели три експери­менти з участю шестикласників. У першому випробуванні шко­лярам спочатку запропонували розв’язати дуже складні анагра­ми, з якими у них не було шан­су впоратися. Потім з полови­ною дітей провели розмову про те, що навчатися – важко. І неможливо пройти весь цей шлях без помилок і невдач, тому нема нічого страшного в тому, щоб їх припускатися. З другою гру­пою просто обговорили зробле­ні помилки. Після цього школя­рі пройшли спеціальний тест на визначення ефективності роботи пам’яті. Перша група (з якою го­ворили про припустимість поми­лок) мала результат вищий, ніж друга. Наступні два експерименти нагадували перший, але за їх підсумками в дітей перевіряли рівень розуміння текстів. Кра­щі показники були знов-таки у тих, з ким перед випробуван­ням говорили про можливість помилок у процесі навчання. Тепер учені переконані: якщо дітям регулярно розповідати про природність помилок, а не сварити за них, то можна під­вищити успішність – за раху­нок упевненості в собі і зник­нення страху перед помилкою. Тобто, знаючи про те, що по­милки – це є, так би мови­ти, варіант норми, дитина стане більш упевненою у своїх силах. ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ ХРОНОЛОГІЯ СТАНОВЛЕННЯ СИСТЕМИ ОЦІНЮВАННЯ В РОСІЇ Й УКРАЇНІ Уперше оцінювати знання на теренах Російської імпе­рії почали 1737 року, – за імператриці Анни Іоанівни. Оцінки тоді були словесними, семантично різнома­нітними в межах полярних понять «добре» – «погано». У 1837 році Міністерство народної освіти офіційно за­твердило п’ятибальну систему оцінювання: «1» – слаб­кі успіхи; «2» – посередні; «3» – достатні, «4» – хо­роші, «5» – відмінні. Наприкінці XIX століття народилася ідея безоцінкового навчання. В 1916 році Міністерство освіти вже було готове офіційно оголосити про скасування відміток у школах – у практику вводилися повідомлення батьків про випадки неуспішності дітей. Але не встигло: 1917-го стався жовтневий переворот. Народний комісаріат осві­ти, який очолила Надія Крупська (дружина вождя сві­тового пролетаріату), вирішив, що скасування цифрової системи оцінки знань цілком відповідає гаслу «розкріпа­чення народу», проголошеному новою владою. Замість відміток учителі стали просто зачитувати ін­дивідуальні характеристики учнів. Причому вони охо­плювали не тільки академічну успішність, а й суспільно корисну активність школяра. Але директиву про скасу­вання «двійок» і «п’ятірок» педагоги виконували без ен­тузіазму, багато хто продовжував виставляти учням звич­ні позначки. 1935 року в радянських школах було встановлено п’ять словесних оцінок: «дуже погано», «погано», «посеред­ньо», «добре», «відмінно». З 1945 в Радянській Україні оцінювання на­вчальних досягнень учнів проводилося за п’ятибальною шкалою – «5», «4», «3», «2», «1». У 1993 діапазон оцінювання навчальної праці був звужений до чотирибальної шка­ли – «5», «4», «3», «2». Із 2000 року в школах Україні діє 12-бальна шкала оцінювання. Її було введено 24 вересня указом Міністер­ства освіти і науки. Метою проголо­шувалася гуманізація освіти та інші позитиви, в тому числі і підвищен­ня об’єктивності оцінки знань. При цьому до кінця першого півріч­чя в школах дозволялося вико­ристання і старої п’ятибальної системи, – на розсуд учителя. Більше того, в документах мі­ністерства зазначалося, що вчитель може застосовува­ти 12-бальну шкалу лише в тому разі, якщо він ознайом­лений з її критеріями і ви­користання нової системи не викликає в нього ніяких труднощів. Проте впро­вадження новинки су­проводжувалося складнощами для педагогів і частими протестами учнів щодо несправедли­во виставлених балів. ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД СИСТЕМИ ОЦІНЮВАННЯ У СВІТІ У всіх країнах світу знання учнів оці­нюються по-різному: від шести ба­лів (Польща) до 100 (Японія). У США прийнято п’ятибальну сис­тему (правда, замість цифр там вико­ристовують букви – А, В, С, О, Б), але підсумкові тести, які учні здають по за­кінченні кожного півріччя, оцінюють за 100-бальною системою. У Франції та багатьох її колишніх колоніях (наприклад, у Тунісі, Алжи­рі) навчаються за 20-бальною шкалою. При цьому найвища оцінка, як прави­ло – 18 балів. Французи твердо впев­нені, що 20 може одержати лише Гос­подь Бог, а 19 – пан учитель. Вищий пілотаж, на думку французів, зароби­ти 14 – 16 балів. У Німеччині прийнято п’ятибальну систему. Але в зворотному порядку. Тобто найвища оцінка – 1, найгір­ша – 5. У Великій Британії – словесна оцін­ка роботи учня, що дає можливість більш повно й розгорнуто характери­зувати школяра. У фінській школі до традиційних чис­лових методів оцінювання (у них діє се­мибальна шкала – від 4 до 10) додають­ся усні методи. В усній оцінці числові показники (бали) замінюються слова­ми «чудово», «добре», «задовільно», що, на думку фінських педагогів, підтримує позитивний образ учня. У Латвії школярів оціню­ють за 10-бальною систе­мою. Успіхи з кожного курсу регулярно оціню­ються на письмовому або усному заліку. У Норвегії з 1-го по 7-й клас у школах узага­лі немає оцінок. Лише з 8-го класу учням по­чинають їх виставля­ти. З’являються нові предмети – еконо­міка, екологія, бух­галтерський облік і дисципліни, що передбачають професійну орі­єнтацію. Велику увагу приділено спільному пла­нуванню діяльнос­ті учнів і виклада­чів та формуванню в дітей оптимістич­ної оцінки власних здібностей. ДО РЕЧІ ЗНАМЕНИТІ ДВІЄЧНИКИ Погані оцінки в школі ще не означають, що людина не буде успішною в жит­ті. Серед видатних особистостей чимало таких, хто в дитинстві був двієчником або й просто неуком. Наприклад, учителі вважали, що Бенджамін Франклін, який став батьком американської економіки, не розуміється на математиці. То­мас Едісон був найгіршим у класі. Бернард Шоу «вирізнявся безграмотністю». Генрі Форда і Марка Фарадея називали нездарами. Такого самого невтішно­го визначення удостоївся свого часу Авраам Лінкольн. Огюст Роден незрозу­міло з якого дива взагалі потрапив до розряду «дебілів». Сонце російської поезії Олександр Пушкін, будучи ліцеїстом, мав блискучі оцінки зі словеснос­ті, а ось у математиці був «дуже слабким» і навіть плакав, коли його зму­шували розв’язувати задачі. А нашого земляка – киянина Олександра Вертинського вигнали з двох гімназій – «за гучні справи і тихі успіхи». І, нарешті, класичний приклад – Альберт Енштейн. У дитинстві йому ставили діагноз «за­тримка розумового розвитку». В старших класах учителі вважали його «посе­реднім учнем». Щоправда, фізику і математику він знав блискуче, але інши­ми предметами не цікавився зовсім. Матеріал підготовлено за сприяння Київського Центру Томалогії www.tomologi.com Наталія КУЛИК, «Освіта України» № 22

Категорія: Батьківські збори | Переглядів: 600 | Додав: Elena | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Червень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930
Архів записів
Друзі сайту
  • Офіційьний блог
  • uCoz Спільнота
  • FAQ по системі
  • База знань uCoz

  • Олена Слободянюк © 2020
    Конструктор сайтів - uCoz